Автор-упорядник: Ю.І. Буланов
 
За свідченням археологів, люди мешкали на території сучасного Зачепилівського району Харківської області ще за часів неоліту та енеоліту. Поселення цієї епохи виявлені поблизу сіл Займанки, Новоселівки, Малого Орчику, Сомівки, Скалонівки. Знайдено також поселення пізніших культур – лісостепової, сарматської, черняхівської, салтівської, роменської; а на берегах річок Орелі та Орчика виявлено поселення часів Київської Русі.
Потім кочові племена, змінюючи одне одного (печеніги, половці, монголо-татари, кримські татари), здійснюючи набіги на руські землі, спустошили цей край, який на довгий час став зватися Диким полем. Та в XVI-XVII століттях українці починають поступово заселяти Дике поле, особливо цей процес пожвавився в другій половині XVII століття.
Після Хмельниччини для Правобережної України настали важкі часи – татари, турки, поляки рвали її на шматки і нівечили дощенту. Люди тікали світ за очі, на Дунай, а хто – і на лівий берег Дніпра, подалі від польських панів, хоча й ближче до татарського Криму, але ця небезпека лякала українських селян менше. Тут українці селилися слободами, займаючи землі поволі, скільки хватало насилу. З цим переселенням дослідники-краєзнавці й пов’язують виникнення на території нашого краю перших населених пунктів, які існують і по цей час.
У народі говорять, що даючи дитині ім’я, батьки обирають їй долю. Тому до вибору імені підходять дуже ретельно і виважено, щоб з самого початку розвитку малюка окреслити життєвий шлях. Так і з назвами поселень, в яких для дослідника розкриваються таємниці його виникнення, причини появи в цій місцевості людей. Саме тому перш ніж розповідати про економіку, культуру, географічне положення будь-якого населеного пункту необхідно зупинитися на поясненні його назви.

Зачепилівка (з 1968 року селище міського типу) виникла орієнтовно в другій половині XVII століття, точної дати заснування населеного пункту не встановлено.
Відомий дослідник Полтавської губернії Л. В. Падалка вважає, що Зачепилівка виникла шляхом запорозької колонізації. Тому в поясненнях назви поселення є версія, пов’язана із запорозькими козаками.
Запорозький козак на прізвисько Зачепило, якому набридло безпритульне холостяцьке життя, разом із своїми товаришами, залишивши Січ, закони якої були досить-таки суворими по відношенню до перебування там жінок, поселилися в цій місцевості і заснували слободу, яка пізніше отримала назву від імені-прізвиська ватажка тих перших поселенців.
Існують й інші пояснення назви населеного пункту.
За давнім переказом, якийсь селянин Гнат із сусіднього села Попівки (нині Красноградського району) прийшов із родиною на вільні землі та й "зачепився” (оселився) на цій території.
Не обійшлося і без чумаків.
Після  тривалої дороги вирішили чумаки дати відпочинок собі і худобі, тим більше що місцевість дозволяла це зробити – річка, луки з високою соковитою травою. До того ж трапилася прикра несподіванка. Один із чумаків якось незграбно повертав свого воза і зачепив іншого. Мажа поламалася. "Переночуємо тут (а недалеко був маленький хутірець) і завтра рано вранці полагодимо воза та рушимо далі”, – вирішила громада. Полягали спати, і сниться чумаку-невдасі, що він опинився на найкращій та найбагатшій землі, де знайде свою долю і щастя. Встав він вранці і каже товаришам: ”Не поїду я далі. Зостануся в цій Зачепилівці”. Так з його "легкої руки” й "прилипла” ця назва до села.
Є й інша, схожа на дану, оповідка.
Їхав цим шляхом чумак на прізвище Зачепа, віз сіль, як посеред дороги поламався в нього віз. Довго ходив навколо чоловік, все ламав голову, як його полагодити, та до ночі не закінчив своєї справи, тому вирішив заночувати тут, біля річки. І наснився йому сон, що він знаходиться на найродючішій землі, де всього вдосталь. Прокинувшись вранці, придивився до навколишньої місцевості - дуже йому побачене сподобалося, то й вирішив залишитися тут, оселився у цій місцевості.
Звісно, це легенда, яка з'явилася у XIX ст., коли Зачепилівка вже почала розбудовуватися, і місцеві мешканці вирішили знайти відповідь на питання, як і коли виникло їхнє село. Тоді така казка їх влаштовувала. Але ж сьогодні ми розуміємо, що вона дуже мало має чогось спільного з реальністю.
За іншими припущення, слобода Зачепилівка була заснована вихідцями із села Зачепилівка на Полтавщині (тепер Новосанжарського району Полтавської області), які в пошуках кращого життя переселилися на береги невеличкої степової річки. А в пам’ять про свою колишню домівку нове поселення також назвали Зачепилівкою.
Абазівка – одне з старих, за вимірами даного регіону, сіл Зачепилівського району, час заснування якого відноситься до ХVІІІ століття. Назву цього населеного пункту пов’язують з прізвищем полковника Абази, який нібито подарував це поселення разом з навколишніми землями і селянами своєму синові.
Бердянка – село Зачепилівського району, яке ймовірно виникло у ХІХ столітті; назва поселення гідронімічного характеру. Саме таку назву мала балка, яка влітку пересихала (тому її первісна назва – Безводна, так спочатку називалося й поселення). Назву Бердянка балка отримала, можливо, від мешканців Азовської губернії, які після голоду 1831 року переселилися в ці краї (Бердянка – похідне від Берди, річки в Запорізькій області). А пізніше ця назва "перейшла” і на населений пункт.
Берестова - річка, на лівому березі якої розташувалася Зачепилівка,отримала свою назву від дерева, яке поширене в її долині.
Про цю річку народ розповідав приблизно так.
Дике поле давно перетворилося на плацдарм, який кримські "хижаки” використовували для набігу на українські та південноросійські землі. Після одного з таких набігів, коли нападники попалили хати, похапали людей в неволю, позабирали гурти худоби, козаки, які про це дізналися, кинулися селянам на допомогу. Довго переслідували ворога, а коли наздогнали, то відбувся жорстокий бій. Козаки перемогли. Після бою зупинилися біля невідомої річки, по берегах якої росло багато берестів, щоб у затінку дерев перепочити. З тієї пори річку стали називати Берестовою, тобто порослою берестом.
Вошива - річка, на якій розташовано три села Зачепилівського району: Забарине, Олександрівка і Миколаївка, отримала свою назву "завдяки” чумакам. Їдучи в Крим чи повертаючись звідти, вони звертали з свого головного шляху до цієї річки, щоб перепочити в затінку верб, які густо росли по її берегах, попасти волів, випрати білизну, рубахи-чумарки, з яких відомі комахи потрапляли у річкову воду.
Село Дудівка отримало свою назву від урочища Дудівки. Поселення виникло у 1732 році, коли тут з’явилися перші п’ять сімей переселенців з Полтавщини. Пізніше поміщик Костянтин Бродський, який володів цими землями, відділив їх своєму сину Кіндрату, то дав назву селу Костянтинівка. За радянських часів село було перейменовано у Дудівку.
Село Забарине виникло в 30-х роках ХІХ століття і мало назву Бродщина (власник – поміщик Бродський).
Щодо сучасної назви – Забарине, то серед сельчан існує така легенда.
В церкві села Олександрівка. А бродщани були парафіянами саме цього храму, зачитувався якийсь урядовий документ. Мешканці всіх навколишніх сіл схвально поставилися до основних положень даного документу, крім бродщан.
-    Чому, бродщани, не підняли рук? – запитали їх.
-    Ми за барина! –  відповіли вони.
Спочатку над бродщанами сміялися, називали їх "забарянами”, а потім це прізвисько поступово перетворилося в назву населеного пункту.
Правда, професор Харківського педагогічного університету А. Ярещенко пов’язує назву Забарине з прізвиськом-прізвищем Забара, від якого вона утворилася.  
З родиною Кочубеїв пов’язують заснування Займанки - одного з невеликих сіл Зачепилівського району (час появи поселення відносять до першої половини ХVІІІ століття). Слово "займанка” походить від "займанщина”. Займанщина – земельна власність, набута правом першого зайняття вільної землі. Особливо поширилася після Хмельниччини, коли гетьмани на Україні змінювалися один за одним, коли Україну почали рвати на частини між собою Росія і Туреччина, а старшина на перший план ставила власні інтереси; спустошені цією колотнечею землі "займав” тоді, де хто хотів по своїй уподобі: яка-небудь громада чи гурт людей оселиться на землі, покопає на межах копці або поробить на дереві у лісі карби, побудує собі село чи хутір, і от вже є хазяїн тієї землі. Люди, котрі не належали до громади, так само займали землю, але вони ще поспішали роздобути од Гетьмана, полковників або Генеральної старшини папір, документ на те, що вони мають право держати землю” (М.Аркас. Історія України-Русі).
Виникнення ряду сіл Зачепилівського району пов’язане із будівництвом Української укріпленої лінії, спорудження якої велося у 1731-1733 роках і зумовлювалося необхідністю захистити південні кордони Російської держави від систематичних грабіжницьких наскоків кримських і ногайських татар. Військову службу на ній у той час несли 20 полків ландміліції чисельністю близько 22 тисяч чоловік. Ландміліційні полки в основному були укомплектовані з російських селян–однодворців центральних губерній Росії. Після російсько-турецької війни 1768-1774 років державні кордони Російської імперії перемістилися на південь. Українська лінія втратила своє стратегічне значення, та селянські слободи, які виникли поблизу фортець оборонної лінії, залишилися.
Саме в період будівництва і функціонування фортець Української лінії і виникають села Залінійне, Леб’яже, Орчик, де з того часу традиційно проживає російськомовне населення.
Залінійне спочатку називалося Заваляна, тому що розташовувалося за земляним валом Української лінії. В 1783 році тут була збудована Введенська церква, поселення стало селом і отримало назву – Залінійне (тобто за лінією укріплень).
Дата заснування населеного пункту Зарічне невідома. Точно встановлено, що в 1945 році було перейменовано хутір Жабокряківка на хутір Зарічний. Якщо врахувати, що поселення знаходиться недалеко від місця впадіння річки Орчика в Орель, то цілком прозорою стають обидві назви (як стара, так і нова).
Виникнення населеного пункту Зіньківщина відноситься до часів посиленого захоплення вільних порубіжних земель Війська Запорозького українською шляхтою та російськими поміщиками. Орієнтовний час заснування поселення – перша половина ХVІІІ століття (дехто називає рік заснування 1725-й, але це є досить проблематичним питанням). Якщо говорити про саму назву, то тут існує дві версії. За однією з них, власником земель навколо сучасного села був пан Зіньковський (або Зіньков), через що й поселення, де жили панські селяни, отримало назву Зіньківщина. Друга версія стверджує, що селян сюди переселили із Зінькова, що на Полтавщині. Тому й назва така – Зіньківщина.
Назва села Котовського вже давно мешканцями Зачепилівського району перероблена на неофіційну Котівка. У 30-х роках ХХ століття за населеним пунктом закріпилась назва виселок Котовського, бо саме на честь більшовицького героя громадянської війни селяни, які відійшли на ці землі, назвали свою сільськогосподарську артіль. До 1969 року існував колгосп імені Котовського, який цього року було приєднано до колгоспу "Комінтерн” Новомажарівської сільської ради.
Про Кочетівку розповідають таку бувальщину. У Слободі, а саме так спочатку прозивався цей хутірець, жив дід Сисой. Якось занедужала його дружина і привиділося хворій бабі, що якщо вона з’їсть півня, то обов’язково видужає. Дід, звичайно, мало вірив у подібні речі, але чого не зробиш для близької людини. Та на диво, скуштувавши дідової страви, стара почала видужувати і незабаром незчулася, де й хвороба поділася. Через цю пригоду поселення стало Кочетівкою (треба зазначити, що жили тут вихідці з села Леб’яжого, в якому мешкають росіяни, а вони півня називають кочетом). Правда чи ні, та старі люди розповідають саме так.
Старі назви села Леб’яжого – Козловка, Козлове, Козловщина – пояснюються тим, що заснували даний населений пункт військові поселенці з російського міста Козлова, які несли сторожову службу на цій ділянці Української лінії (поселення виникло недалеко від Козловької фортеці даної лінії укріплень). Нова ж назва має пряме відношення до чудових білих птахів, яких наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ століття ще можна було у великій кількості побачити в заплавах річки Берестової, на правому березі якої розкинулося село.
Назва хутора Лиманівка пов’язана з природними особливостями місцевості. Слово "лиман”, від якого вона утворена, означає річкову затоку. Саме недалеко від такого водоймища і утворилося поселення.
Миколаївка – село, розташоване на обох берегах річки Вошивої (через що раніша його назва – Вошиве). Назва села походить від імені Микола. Можна припустити, що перейменування відбулося тоді, коли населений пункт перейшов у розряд сіл через побудову в ньому церкви Св. Миколая (1782 рік). Заснування поселення відноситься дослідниками до другої половини ХVІІ століття запорозькими козаками або переселенцями-втікачами з Правобережної України.
В "Списке населенных мест по сведениям 1859 года” (Санкт-Петербург, 1862) серед поселень 3-го стану Костянтиноградського повіту Полтавської губернії по путівцю з міста Костянтинограда до містечка Нехворощі згадується власницьке село Нагорна Іграшка, на 12 подвір’ях якого мешкало 98 чоловік. Назва села пов’язана з природними особливостями місцевості – воно розташоване на правому підвищеному березі річки Берестової; а Іграшкою його назвали через те, що весною, коли зацвітали сади, воно було таке гарне, як лялечка (особливо, якщо дивитися з боку Зачепилівки, яка стоїть на протилежному – лівому березі Берестової). Зараз село називається Нагірне, другу частину назви відкинули для швидкості і зручності використання, хоча дуже прикро – втратили самобутню оригінальну назву, бо Нагірних багато, а Нагорна Іграшка була одна.
Немає ніяких загадок у походженні назви села Новоселівка, яке виникло на рубежі ХІХ і ХХ століть, коли селяни Чернещини внаслідок деякого переселення стали залишати свої старі оселі, поселилися на новому місці (Новоселівка – нове поселення).
Олександрівка до реформи 1861 року було власницьким селом, тому можна припустити, що назву отримала від імені свого першого власника. Виникло поселення на початку ХІХ століття в результаті переселення селянських родин з-під Руновщини (зараз село Зачепилівського району). В сучасних межах Олександрівка "поглинула” декілька хуторів – Гранківку, Софіївку, Драгманівку (кожний із цих населених пунктів отримав назву від імені або прізвища свого колишнього власника).
Назва села Орчик (до 1945 року – Руський Орчик) "запозичена” у річки Орчик, на берегах якої побудували у ХVІІІ столітті перші хати переселенці з Курської та Воронезької губерній Російської імперії, яких імперська влада вирядила для несення сторожової служби на Українській укріпленій лінії..
Вперше річка Орчик згадується в "Літописі Самійла Величка” під 1687 роком. Стосовно ж самої назви, то відомо два пояснення. Мовознавці стверджують, що лексема Орчик відтворена від лексеми Орель (Орчик – права притока Орелі) за допомогою суфікса -чик, який вказує на відтінок зменшеності й пестливості. Народна ж байка стверджує, що назву річки дали чумаки, у одного з яких при переправі через цю природну водяну перешкоду зламався чи загубився орчик – така необхідна деталь, коли ви везете вантаж мажею, яку тягнуть два дужі воли.
При балці Педашка у ХVІІІ столітті виникла "деревня”, яка пізніше отримала назву Педашка-Перша (були ще Педашка-Друга і Педашка-Третя у ХVІІІ столітті). Назва ж балки ономастичного характеру, пов’язана з прізвищем якоїсь людини, але ніяких відомостей про неї не збереглося.
Виникнення села Перше Травня пов’язане із проведенням більшовиками нової економічної політики, коли селянам дали можливість самостійно розпоряджатися землею і дбати про свій, а отже і державний, добробут. Правда, цей період тривав недовго, комуністична влада встановила тотальний контроль над всіма сферами суспільного життя, не забувши й про селян, яких об’єднали у колективні господарства – колгоспи. Однією з перших назв села було Рикове, оскільки сільськогосподарська артіль, утворена на цих землях, мала назву „імені Рикова”. Але згодом з’ясувалося, що Микола Риков, який був головою уряду Радянського Союзу, став „ворогом народу”, і артіль перейменували – імені Якіра. Але і Якіра спіткала така ж доля, як і Рикова. Тож у кінці 30-х років колгосп імені Якіра перейменували у „Перше Травня”. Нейтральна назва – День Міжнародної солідарності трудящих – нарешті закріпилася за селянським господарством і населеним пунктом.
Село Петрівське (серед місцевих жителів – Петрівка) починає свою історію з 1925 року. А назву воно "успадкувало” від сільськогосподарської артілі імені Петровського – члени цього колгоспу мешкали в даному населеному пункті.
Письмаківка – населений пункт Зачепилівського району, який зараз важко назвати селом, бо поселення знаходиться на межі зникнення. А зародилося село на початку ХХ століття. В 1916 році Іван Михайлович Письмак залишив разом із своєю чисельною родиною Новоселівку і почав будувати хату ближче до свого земельного наділу. Потім виникла потреба будуватися синам, яких у нього було шестеро (Григорій, Петро, Кирило, Федір, Іван, Павло; та ще дочка Домаха). Так за три версти від Новоселівки виник хутір Письмаківський, назва якого переформувалася у Письмаківку.
Час заснування Романівки відносять до ХІХ століття, а назву пов’язують з іменем власника цього хутора – пана Романа.
Руновщина – село, яке знаходиться на правому березі річки Орчика, засноване в середині ХVІІІ століття. Свою назву отримала від прізвища пана-кріпосника Руновського. Є й інше тлумачення, яке наводить професор Харківського педуніверситету  А. Ярещенко: "Походження назви давнє, сягає давньоруської мови. В ній іменник руно означав стрижену овечу вовну й одиницю виміру, лічби”.
У ХVІІІ столітті виникає Семенівка на дачах Семена Кочубея, і спершу поселення називалося хутором Ляховим, а поруч із ним був заснований хутір Жуков на володіннях Павла Кочубея. Після смерті Павла і Семена Кочубеїв їх іменами були названі хутори Павлівка і Семенівка (зараз це одне село – Семенівка).
У ХVІІІ столітті недалеко від Зачепилівки на лівому березі Берестової виникло поселення, яке отримало назву Скалонівка. Назва пов’язана з прізвищем власника – у відомостях про Полтавську губернію початку ХІХ століття серед землевласників Костянтиноградського повіту (а територія сучасного Зачепилівського району входила до складу саме цього повіту) згадується майор Скалон, який мав тут свій маєток.
Село Сомівка розташоване в долині ріки Орелі, засноване у ХVІІІ столітті вихідцями з Правобережжя (орієнтовна дата – 1758 рік). Народні оповіді свідчать, що недалеко від поселення на Орелі ловилося багато сомів. Так пояснюється назва села. Є й інше тлумачення: назва населеного пункту походить від прізвища поміщика Сомова. Якому належала земля і мешканці поселення.
В долині ріки Орелі розташовані села Старе Мажарове і Нове Мажарове. Перше засноване у 1732 році (за іншими припущеннями – у 1752 році), а друге – у 1873 році. Назва сіл пов’язана з річкою Мажаркою (притока Орелі), яка протікає недалеко від цих сіл. Мажарами ж називали великі чумацькі вози, на яких чумаки перевозили свій крам.
Старе Пекельне розташувалось на правому березі Орелі (виникло у другій половині ХVІІІ століття). Річка Орель, болотяна місцевість, дощі – все це разом робило пересування по дорозі чистим пеклом. Можливо, з чиєїсь "легкої” руки (чого не скажеш спересердя, вибираючись із багнюки) і отримав хутір таку, не зовсім благозвучну, назву. Хоча місцеві жителі розповідають дещо іншу історію. Під час подорожі російської імператриці Катерини ІІ до Криму карета цариці загрузла в багнюці, на що царська особа сказала: "Ось де пекельне місце”. Так імператриця "дала” назву населеному пункту. В кінці ХІХ століття поруч Пекельного люди утворюють нове поселення, яке так і стали називати – Нове Пекельне.
Первісна назва села Улянівка – Крутоярівка, пов’язана з рельєфними особливостями місцевості; сучасна ж назва явно вказує на зв’язок з іменем Уляна.
По-різному пояснюють назву села Устимівка. Одні пов’язують її з ім’ям Устя, нібито так звали дружину господаря хутора, який з’явився тут же на початку ХХ століття до жовтневих подій 1917 року. Інші "притягують” до балки Усть-Педашка, яка проходить через усе село, поділяючи його на дві частини. Поселення починає розростатися з 1922 року, коли тут з’явилися перші забудовники з Руновщини та Залінійного – колишні батраки, котрі хотіли змінити життя на селі, створити комуністичне суспільство.
Червона Перемога – село Зачепилівського району, яке входить до складу Леб’язької сільської ради. Назва пов’язана із комуністичним минулим нашої держави і має цілком достовірне пояснення. В 1924 році Ігор Юхимович Кащеєв разом з Д. Тимченком, І. Співакіним, Т. Толстим, залишивши Леб’яже, створює на землях, що раніше належали церковникам, тому й називались місцевими жителями Церковна Руга, комуну "Червона перемога”. А поселення комунарів згодом стало селом Червона Перемога.
Червоний Жовтень – село Зачепилівського району, підпорядковане Бердянській сільській раді. Поселення виникає у 20-х роках ХХ століття, коли відбулося переселення декількох родин з Миколаївки та Зачепилівки на ці землі, де пізніше утворилося сільськогосподарське товариство „Червоний Жовтень”.
Село Червоноармійське перебрало собі назву від колективного господарства „Червоноармієць”, яке утворилося у 1930 році. А ще раніше, у 1924 році, тут засновують свої хутори селяни, які повірили у більшовицьку нову економічну політику, почали вести своє індивідуальне сільське господарство. Щодо самої назви, то вона походить від Червоної Армії, має читко виражене ідеологічне навантаження.  
Село Чернещина вперше згадується в історичних документах ХVІІІ століття як хутір Чернецький, що належав полтавському Хрестовоздвиженському монастиреві (назва хутора утворилася від слова "чернець” – "монах”); невідомо, хто заснував хутір і як він став власністю Полтавського монастиря. Через своє географічне положення – розташування на річці Орчику – село довгий час називалося Орчиковою Чернещиною.