Лікарня села Гранкіно

В селі Гранкіно наприкінці ХІХ, на початку ХХ століття існував маєток пана Конраді. Микола Германович Конраді привіз у маєток молоду дружину, Євгенію Густавівну Конраді (Перрімор). Молодій дружині наснився жахливий сон про те, як вона в муках народжує дитину і помирає. Цей сон час від часу повторювався. Вона про це розповіла священику і спитала поради. Той порадив їй проявити якусь благодійність на користь того хто її потребує, тобто дати милостиню. Е.Г. Конраді вирішила, що милостині замало і на власний кошт побудувала лікарню для сільських жінок. Лікарня, яка проіснувала в цій якості до середини 80-х років ХХ ст. мала одну незначну ваду. Лівий кут будівлі давав тріщину. Розповідають, що коли почали будівництво, прийшла сама пані Конраді. І за будівельним звичаєм під цей лівий куток кинула пригоршню дрібних монет. «Золото!» пронеслося по юрбі зівак. На ранок, коли прийшли будівельники, то побачили, що земля розрита, фундамент подовбаний, шукали «золото». Чи знайшли золото – не відомо, а цілісність була порушена через що куток увесь час і осідав.

Чайковський у Гранкіному

Відомий російський композитор полюбляв степові простори Гранкіно. Він приїздив до свого брата Модеста, який працював у маєтку Конраді вчителем (навчав Колю Конраді). Петро Ілліч, перебуваючи в Гранкіно, ні на хвилинку не припиняв роботу над новими творами. Він черпав натхнення зі звуків, що наповнювали степові простори, молодий сад. Коли цього було недостатньо, від виходив на сільську вулицю, збирав ватагу дітлахів, купляв їм солодощі і просив їх щоб вони бігли на віддалені чи луки, чи поле і голосно там гралися. Ті залюбки виконували дивакуваті прохання композитора. Чи знали вони, що той гамір, що вони вчиняли, лягав нотними значками на папері, перетворюючись на музичні шедеври.

Один з приїздів П.І.Чайковського в Гранкіно припав на свято врожаю. Чоловіки й жінки, прочувши що на святі буде столичний панич, одягли найкраще і прийшли. Заграли веселі музики. Дівчата, зачувши веселої музики роззулися, бо боялися черевики порвати, і пішли танцювати. Танцювали так завзято, що до крові ноги постирали. Цей факти наштовхнув композитора на створення опери «Черевички».

А чи був пам’ятник?

Про візити відомого російського композитора Чайковського Петра Ілліча до Гранкино старожилам було відомо давно. За часів радянської влади вирішили олександрівці поставити пам’ятник на знак пошани до великого композитора. Пам’ятник був типовим для того часу: три кам’яні брили, а зверху зірочка. (Мабуть то був знак того, що радянська влада прихильно ставилася до творчості Чайковського). Це саме було напередодні війни. На початку війни, коли стало зрозумілим, що окупація неминуча мешканці села спішно ховали пам’ятник, щоб окупанти не познущалися над ним. Верхню частину кам’яної брили втопили в річку біля мосту. Так коли після звільнення території постало питання про відновлення пам’ятника, то його в річці не знайшли. Жартували: може течією віднесло чи окупанти забрали з собою?

Річка Вшива

В різних кінцях села по різному дають пояснення назві річки Вшива. В Олександрівці кажуть, що річка мала назву Вишнева, через вишневі дерева, що росли на її берегах. Одного разу Катерина ІІ, проїжджаючи повз річку на Південь побачила людей на березі. «Как речка называется?» - запитала вона у одного з них. «Вишнева» - відповів той. А Катерині чи то почулося, чи не сподобався зовнішній вигляд людей, сказала супроводжуючим. «И речка вшивая и люди вшивые». З того часу і називають річку Вшива. За іншою легендою на березі цієї річки полюбляли зупинятися чумаки. Як скупаються в ній так і наберуться докучливих комах.

Гроші на школу

В повоєнний час школа в селі Забарине стала замалою і не вміщувала всіх бажаючих. Постало питання про будівництво нового приміщення. Де брати на нього кошти? Адже справа неприбуткова. В той час жив у селі один заможний чоловік на ім’я Чухно Дмитро Федотович. Вже немолодий, діти повиростали та поїхали в місто. Він все своє життя жив дуже скромно, копив копійку до копієчки. Свою дружину навіть у крамницю не пускав, щоб зайвий раз не витрачалася. Жили вони з бабою з того що виросте на городі та в колгоспі дадуть. Коли ж прочув він про те що шукають гроші для будівництва, прийшов до директора школи з пропозицією: «Я можу дати гроші для школи тільки в тому випадку якщо ви назвете її моїм ім’ям». Микола Петрович, директор школи, подумав і відмовив, бо в радянські часи школа могла носити ім’я лише героя Радянського Союзу. На загальних зборах колгоспників було вирішено відраховувати на будівництво школи по 10 копійок з заробленого карбованця всіх працюючих. Так усім миром і збудували нову восьмирічку.

Зібрали учні Забаринської ЗОШ І-ІІ ступенів (квітень 2013 року): Просяник Руслан, Кормош Каріна, Запорожець Наталія